Наступної суботи на збірну України очікує один з ключових матчів у відбірній кампанії до Euro-2008. У передмісті Парижа Сен-Дені, на полі стадіону „Стад-де-Франс”, підопічні Олега Блохіна поміряються силами з командою Франції. Це буде третє очне протистояння „синьо-жовтих” з „трикольоровими” на головній спортивній споруді Франції. Влітку 2004р. у товариському матчі перемогу святкували господарі – 1:0. Натомість ранньої весни 1999-го у відбірному поєдинку до Euro-2000 було зафіксовано мирну угоду – 0:0. Спогадами про цей матч у розмові з кореспондентом тижневика поділився екс-захисник збірної України та „Карпат” Володимир Микитин.

- Володимире, що Вам найбільше запам’яталося з матчу Франція – Україна в березні 1999 у Сен-Дені?

- Перш за все пригадується стадіон „Стад-де-Франс”. До того матчу я ніколи не грав на подібних аренах. А ще аура, яку створили переповнені трибуни – таке забути неможливо. Мені випало щастя відіграти обидва тайми. Я й зараз пам’ятаю не лише прізвища всіх гравців французької команди, а й їхні обличчя. Це, напевно, була найзірковіша збірна Франції за всі часи: що не гравець, то зірка міжнародного класу, чемпіон світу, а за рік вони виграли і Європу.

- Той матч завершився внічию – 0:0. На Вашу думку, рахунок відповідає грі?

- Абсолютно! Упродовж 90 хвилин ми не просто чинили гідний опір чинним чемпіонам світу, а грали з ними насправді на рівних. Більше того, якби наприкінці зустрічі Андрій Шевченко реалізував вихід сам-на-сам з Бартезом, ми могли б відсвяткувати перемогу. Але скажу чесно: ми були надзвичайно раді й нічиїй.

- Як збірна України налаштовувалася на цей поєдинок і чи не було перед грою мандражу?

- Головний тренер збірної Йожеф Сабо, за великим рахунком, нас на матч проти Франції особливо й не налаштовував. Він лише нагадав, що французи – діючі чемпіони світу. Цього було більш ніж достатньо. Адже проти найсильнішої команди планети далеко не кожен день виходиш на поле. Але при цьому мандражу у нас не було. Ні, зрозуміло, що ми не очікували легкої прогулянки, але французів ми не боялися, це точно. На той момент ми не лише впевнено рухалися по турнірній дистанції, а й демострували добротну гру. Тому на протистояння з Францією виходили з упевненістю у своїх силах і вірою в позитивний результат.

- Ви згадали про Йожефа Сабо. А чим Вам запам’яталася співпраця з цим неординарним тренером?

- Напевно, Йожеф Йожефович – один з найкращих психологів серед футбольних тренерів в Україні: налаштовувати та заряджати на гру так, як він, мало хто вміє. Причому він максималіст, який свою команду, незалежно від сили суперника, налаштовує завжди тільки на виграш. Більше того, будь-який результат, окрім перемоги, він вважає невдалим. До речі, нинішній керманич головної команди країни Олег Блохін щодо цього дуже схожий на Йожефа Сабо.

- А яка збірна, на Вашу думку, сильніша – Сабо чи Блохіна?

- Вважаю, що робити таке порівняння некоректно. Як-не-як, це різні команди, що грали в різний період часу. У Сабо та Блохіна дещо відмінне бачення моделі гри, а звідси - й різна тактика її ведення. Єдине, що не викликає заперечення, – команді Блохіна часто фартить. Дай Боже, щоб так було й надалі.

- Повернемося до матчу Франція – Україна 1999 року. Яке завдання Ви одержали від тренера і проти кого довелося грати персонально?

- Грав на звичній для себе позиції крайнього захисника. Завдання було звичайне: не дати супернику розгулятися на моєму фланзі, а при нагоді - підключатися в атаку. Якщо ж казати, проти кого найчастіше діяв безпосередньо в грі, то це був Пірес. Скажу прямо – проти такого чудового футболіста доводилося грати нечасто. Він не просто технічний гравець (нетехнічних у збірній Франції тоді, та власне й нині, просто немає), а справжній майстер працювати з м’ячем на максимальній швидкості. Грати проти нього надзвичайно важко. Інколи мені здавалося, що зупинити його проходи неможливо. До того ж він навіть приймає м’яч у русі й одразу може змінити напрямок руху. Тому необхідно постійно намагатися передбачити його подальші дії.

- Вдалося Вам виконати завдання Йожефа Сабо в тому матчі?

- Не буду надто скромним і скажу прямо – як і вся команда, зіграв я на пристойному рівні. Звісно, були деякі помилки, а значить, можна було зіграти ще краще. Проте вважаю, що зробив вагомий внесок у позитивний результат нашої збірної в матчі з чемпіонами світу.

- Якою була зустріч збірної у Києві після повернення з Парижа?

- У Борисполі нас зустрічало дуже багато вболівальників й чимало журналістів. Відчувалося, що нас вважають справжніми героями, вірять в збірну й очікують від неї нових звершень.

- На жаль, тоді збірна України зупинилася за крок від фінальної частини Euro-2000.

- Справді, навіть нині, коли вже минуло більше семи років, з сумом згадую, що ми втратили чудову нагоду пробитися на фінал чемпіонату Європи. Вважаю, що за рівнем гри ми повністю заслуговували поїхати до Голландії та Бельгії, але, на жаль, нам трішечки забракло везіння. Спочатку зазнали абсолютно незапланованих втрат у групі, і це призвело до того, що ми поступилися прямою путівкою французам, а потім у плей-оф несподівано не пройшли Словенію. В першому матчі Саша Шовковський пропустив абсолютно дурний м’яч. Я його ні в чому не звинувачую – в футболі трапляється різне. Просто дуже прикро, що таке сталося у такій важливій зустрічі. А перед другим поєдинком у Києві пішов сильний сніг, який нам завадив одержати перемогу з необхідним рахунком. Я й нині переконаний, що на нормальному газоні у словенців не було б жодного шансу. Тому особливо прикро, що ми не поїхали на Euro-2000, де також, я думаю, не були б статистами.

Источник: Іван Дупнак, Інформаційний центр ФК "Карпати"