Інтерв’ю з екс-капітаном „Карпат”, а нині капітаном „Закарпаття” Олександром Чижевським

Західноукраїнське дербі „Карпати” – „Закарпаття”, як і очікувалося, пройшло в запеклій боротьбі. Зрештою, перемогу одержали господарі, а гості в ненайкращому гуморі поїхали додому ні з чим. Звісно, дещо засмученим по завершенні зустрічі був і капітан „Закарпаття” Олександр Чижевський. Проте 36-річний ветеран вітчизняного футболу, як справжній професіонал, не відмовив у інтерв’ю жодному журналістові. Відповів він і на запитання кореспондента щотижневика „Карпати”.

- Олександре, з якими почуттями ти виходив на поле стадіону „Україна”?

- Зрозуміло, що поєдинок проти „Карпат”, а тим більше у Львові, не був для мене просто черговим матчем чемпіонату України. Адже я десять років віддав саме „Карпатам”. При цьому вважаю, що це були найкращі роки моєї футбольної кар’єри. Тому було дуже приємно знову вийти і зіграти на полі рідної для мене „України”. Тим паче, на цьому стадіоні я не грав уже кілька років.

- Чи були на трибунах „України” в Олександра Чижевського персональні вболівальники?

- Знаю, що на трибунах були моя дружина та обидва сини. А от чи є серед фанів „Закарпаття” персональні вболівальники Чижевського, на це питання мені відповісти важко. Та й не має це жодного значення. Головне, нас приїхали підтримати люди як з Ужгорода, так і з інших міст та сіл Закарпаття. На жаль, ми не зуміли віддячити їм за це позитивним результатом. Хоча вважаю, що зіграли ми достойно.

- На твою думку, чим зумовлений результат матчу „Карпати” – „Закарпаття” і чи є він справедливим?

- У футболі завжди перемагає сильніший. Хоча я не вважаю, що „Карпати” нас переграли. Просто вони зуміли реалізувати свої шанси, а ми ні. На жаль, нам не вдалося втілити у життя тренерську установку на гру. А те, що ініціативою володіли „Карпати”, це ще нічого не означає – ми ж свідомо її віддали, обравши тактику гри на контратаках. І шанс у нас був, причому не один. Могли забити і до перерви, і після, ще за рахунку - 0:0. Якби забили, то гра пішла б по-іншому і ще не відомо, чим би все скінчилося. Але що тепер говорити – результат на табло.

- Який результат влаштував би „Закарпаття”?

- Будь-який, але позитивний. Звісно, будь-яка команда (і „Закарпаття” не є виключенням) у кожному матчі прагне перемогти. Але скажу чесно: нічия у Львові нас би повністю влаштувала. Адже ми грали в гостях проти сильного суперника. А тому, враховуючи, що перед нами стоїть завдання зберегти місце у вищій лізі, одне очко нас би цілком влаштувало.

- За рахунок чого „Закарпаття” розраховувало досягти поставленої мети?

- Найсильніші сторони „Закарпаття” – самовіддача, бійцівські якості та ігрова дисципліна. Саме ці якості дозволяють нам нині набирати очки. Та це й зрозуміло, бо без них ми навряд чи зуміли б обіграти „Таврію”, „Чорноморець”, вивезти очко з Дніпропетровська.

- Що скажеш про „Карпати” і не лише судячи з матчу із твоєю командою?

- Хороша команда – швидка, мобільна, багато молодих перспективних гравців. Але їм, по-перше, ще бракує досвіду, а по-друге, зараз, коли прийшов новий тренер, потрібен певний час, аби перебудувати гру згідно з його вимогами.

- А чи не хотів би Олександр Чижевський пограти в нинішніх „Карпатах” і саме у Львові завершити свою кар’єру?

- Це нереально, і справа не в моєму бажанні. Просто сьогодні „Карпати” роблять ставку на молодих гравців, а мені вжи минуло 36. А щодо завершення кар’єри в „Карпатах”, то саме про це я й мріяв, коли повернувся до Львова в 2002 році. Однак не склалося. Мабуть, ця мрія нездійсненна.

- Нині ти є найбільш реальним претендентом на те, щоб стати першим футболістом в історії національних чемпіонатів, який зіграє 400 матчів. Чи ставиш перед собою таку мету?

- Так, я про це знаю. З „Карпатами” зіграв у вищій лізі 370 поєдинок. Зрозуміло, що було б приємно першим досягти позначки 400. Але не можу сказати, що це є моєю метою. До того ж не все залежить від мене. Потрібно ще, аби тренери випускали тебе на поле, а найголовніше, - щоб не дошкуляли травми. До тепер Бог мене оберігав від серйозних травм. Сподіваюся, що оминуть вони мене й в подальшій кар’єрі. Так що цифра 400 є цілком реальною, але як буде насправді - життя покаже.

- Чи не втомився ти від футболу? Можливо, не так фізично, як морально?

- Та ні, зовсім ні. Задоволення від гри я отримую й далі. Повірте, якби цього не було, я б давно з футболом закінчив. Адже грати лише заради грошей – це не для мене. Хоча й матеріальний стимул далеко не на останньому місці: сім’ю ж потрібно годувати. Та головне, що мене тримає на полі, - це любов до футболу. Звісно, як і в кожного футболіста, в мене бувають моменти, коли думаєш, мовляв, навіщо воно тобі потрібно, ну скільки вже можна грати. Але минає кілька днів, і починаєш сумувати за м’ячем, за грою. Я навіть за тренуваннями інколи сумую. Можливо, це через те, що я зовсім не почуваюся на свій вік.

- А на скільки?

- Так одразу важко сказати. Ну, не на 25, це точно. Це було б неправдою. Але й більш ніж на 30 я також не почуваюся. А можливо, навіть трішечки менше.

- Як ставиться сім’я до твоїх роз”їздів? Як дружина практично сама справляється з вихованням синів?

- Важко їм, але і дружина, і діти мене розуміють. Наталя вже не раз казал, щоб я закінчував кар”єру, але вона чудово знає, що я без футболу не можу. Тому й терпить, а терпить – бо кохає. Знаєте, мені дуже поталанило з дружиною. Розуміють мене і діти. Та по-іншому напевне й бути не може, адже вони обоє займаються футболом у СДЮШОР „Карпати”.

- І все ж скільки ще часу Олександр Чижевський має намір виходити на поле?

- Знаєте, я над цим питанням навіть і не замислювався. Як я вже казав, граю, поки є бажання і здоров’я. Ви питали про мрію зіграти 400 матчів у вищій лізі. А в мене є інша мрія – мрію пограти в одній команді з сином. З молодшим, Романом, це, швидше за все, нереально – йому лише 12 років. А от з Ростиком (він зараз вчиться в 11-му класі і займається в команді Андрія Грінера), сподіваюся, ми ще зіграємо за одну команду.

- Чим думаєш займатися по завершенні ігрової кар’єри?

- Не задумувався я і над цим питанням. Але знаю точно, що хочу залишитися в футболі і бути при команді. А от в якості кого, ще точно не знаю.

- Тренером себе не бачиш?

- Вважаю, що одразу стати тренером – це нереально. Надто вже складна ця справа і до неї потрібно належним чином готуватися. Треба спочатку багато чого навчитися - як в теоретично, так і практично. А лише на досвіді гравця, як у нас кажуть, далеко не заїдеш.

- Ти свого часу вчився грати у футбол в львівському спортінтернаті. Які спогади залишилися в тебе про той період?

- Найкращі. З особливою теплотою та вдячністю згадую нашого тренера Ярослава Івановича Дмитрасевича. Дума, те ж відчувають і всіх мої партнери по команді спортінтернату. До реч, з нашого випуску на серйозному рівні засвітилося чимало хлопців. Достатньо назвати імена Володимира Шарана, Руслана Забранського, Миколи Сича. Саме з ними мене в 1989 році по завершенні навчання в спортінтернаті взяли у відроджені „Карпати”. Щоправда, на відміну від них, я не одразу здобув місце в основному складі своєї першої професійної команди в кар’єрі.

- Тобі довелося працювати з багатьма тренерами. З ким серед них тобі працювалося найкраще?

- З Мироном Маркевичем. Мені імпонує його професіоналізм, він чудовий тактик і психолог. Також треба зазначити, що Мирон Богданович завжди ставить перед собою максимальні завдання. І часто їх досягає. Так було і з „Карпатами”, а тепер і з „Металістом”. А те, що він жорсткий, то, на мою думку, тренер таким і повинен бути. Подобається мені й те, що він завжди дає шанс кожному себе проявити.

- З ким із колишніх партнерів по „Карпатах” підтримуєш стосунки?

- З багатьма. Зокрема з Богданом Стронціцьким, Романом Толочком, Андрієм Покладком, Володимиром Вільчинським, Любомиром Вовчуком. А от з нинішнього складу „Карпат” добре знаюся лише з Миколою Лапком і трохи знайомий з Миколою Іщенком.

Источник: Іван Дупнак, тижневик "Карпати" Інформаційний центр ФК "Карпати"