Кіпер збірної Грузії Георгі Ломая увійде в історію „Карпат” як перший грузинський легіонер у складі львівського клубу. Тому символічно, що розмова кореспондента щотижневика „Карпати” з новачком „зелено-білих” відбулася у приміщенні, де колись було консульство Грузії у Львові…

- Георгі, чому ти вирішив захищати ворота „Карпат” під 28-м номером?

- Усе дуже просто: мене та македонського форварда Хрістіяна Кіровскі „Карпати” дозаявили в четвер, 9-го серпня. А напередодні я відсвяткував свій 28-ий день народження. Тому й попросив, якщо 28-ий номер вільний, нехай він стане моїм. Сподіваюся, що і для мене, і для моєї нової команди він виявиться фартовим.

- Коли ти вперше в житті став у рамку воріт?

- Воротарський стаж у мене вже понад 20 років: вперше став у ворота, коли мені було років шість, може трохи більше, але точно пам’ятаю, що до школи я ще не ходив. Спочатку стояв за дворову команду, їх у моєму рідному Тбілісі чимало, а вже років у десять записався до дитячої футбольної школи „Динамо”.

- У ворота тебе поставили через твій зріст - 193 см?

- Ні, мене ніхто у ворота не ставив, це був мій власний вибір. До того ж я до 12–13 років серед своїх ровесників високим зростом і не вирізнявся. А рости почав уже в підлітковому віці.

- І тобі ніколи не хотілося забивати голи? Адже цим марять усі юні футболісти, тим паче на Кавказі.

- Можливо, я не такий, як решта. Не знаю, але мене ніколи не тягнуло на поле. Навпаки, скільки себе пам’ятаю, завжди подобалося ловити м’ячі, зводити нанівець усі намагання нападників забити гол. Це ж так класно, коли ти одним вдалим рухом руйнуєш зусилля цілої групи суперника, тим більше, коли рятуєш свою команду від здавалося б неминучого гола.

- І ворота яких команд за свою кар’єру захищав Георгі Ломая?

- У Грузії - тбіліських „Динамо” і „Локомотива”, а потім були київське „Динамо” і три російські клуби – підмосковні „Хімкі”, „Луч-Енергія” з Владивостока і московський „Спартак”. А останні півроку я на правах оренди грав у 2-ій німецькій бундеслізі за клуб „Карл Цейсс” з Йєни.

- А тобі відомо, що саме „Карл Цейсс” був суперником тбіліського „Динамо” в 1981 році у фіналі Кубка володарів кубків європейських країн?

- У Грузії про це знає кожен її житель. Це ж чи не найяскравіша сторінка в історії грузинського футболу.

- А чому ти не затримався в Києві?

- Спочатку нібито все йшло нормально, я навіть провів кілька матчів за „Динамо-2”. Однак в останній момент, коли залишалося лише поставити підписи під контрактом, президент київського клубу Ігор Суркіс чомусь передумав, і я поїхав у Росію.

- Однак і там твою кар’єру надто вдалою назвати не можна?

- Справа в тім, що я не підписував контракти з клубами, бо маю особисту угоду із добре знаним у футбольних колах російським бізнесменом Андрєєм Червічєнком, колишнім президентом московського „Спартака”. Тому грав там, де він домовлявся.

- А як виник варіант з „Карпатами”?

- За контрактом, який закінчується 31-го грудня нинішнього року, я належу Червічєнку, але моїми справами займаються мої менеджери Ахрік Цвейба та Мамука Джугелі – добре знані в минулому гравці. Вони зателефонували і сказали, що мене запрошують у „Карпати”. Я практично одразу погодився, бо пропозиція, на відміну від інших, була конкретною і з нормальними умовами.

- На який термін ти підписав з „Карпатами” угоду?

- Наразі на шість місяців на правах оренди, а далі буде видно. Якщо моя гра влаштовуватиме керівництво та тренерський штаб, а мені сподобається у Львові, то підпишемо вже повноцінний довгостроковий котракт. Так що все в моїх руках, головне - добре тренуватися і демонструвати високий рівень майстерності.

- А чому ти не залишився в „Карл Цейсс”?

- В принципі, я був не проти, аби продовжити кар’єру в Йєні: у 2-ій бундеслізі доволі пристойний футбол, а про рівень життя в Німеччині взагалі нема що говорити – все просто супер. Керівники „Карл Цейсс” також були не проти продовжити співпрацю. Однак по завершенні минулого сезону зросла ціна моєї оренди, і німці прийняли рішення відмовитися від моїх послуг. За таких обставин від мене нічого не залежало, і я спакував валізи.

- Де і з ким ти готувався до нового сезону?

- Контракт з „Карл Цейсс” закінчився 31-го травня. Після цього я кілька тижнів відпочивав, а потім розпочав підготовку в складі тбіліської команди „ВІТ-Джорджія”.

- Ти мав намір повернутися на батьківщину?

- Ні, просто за цю команду на позиції захисника грає мій молодший брат Давід, якому 22 роки. Також я добре знаю президента „ВІТ-Джорджії” і з його дозволу тренувався влітку разом з ними.

- А знову грати у чемпіонаті Грузії не хотів?

- Та ви що, смієтеся? Це навіть не один, це два кроки назад. Адже рівень футболу в Грузії, на жаль, надто низького рівня. Практично у всіх клубів серйозні фінансові проблеми, а тому кожен більш-менш талановитий хлопець при першій-ліпшій нагоді їде за кордон. Усе впирається в економіку – підніметься рівень життя в країні, встане на ноги і футбол.

- А що, економіка в Грузії не розвивається?

- Та розвивається, але надто повільними темпами. А причина цього явища криється в політичній кризі. От і виходить якесь замкнуте коло.

- Коли ти востаннє стояв у рамці в офіційному матчі?

- На початку червня, коли збірна Грузії на виїзді проводила відбірний поєдинок до Euro-2008 з командою Франції. На жаль, ми тоді поступилися з мінімальним рахунком - 0:1. Однак потрібно визнати, що французи до перемоги з більшим рахунком були значно ближчі, ніж ми до нічиєї.

- Сподіваєшся зіграти 8-го вересня у матчі Грузія – Україна?

- Це питання вирішуватиме головний тренер нашої збірної німець Клаус Топмеллер. Наразі в мене було надто мало ігрової практики. Тому дуже важливо отримати її тепер, коли я визначився зі своїм найближчим майбутнім. Однак на збір перед товариським матчем із Люксембургом, який відбудеться 22-го серпня, мене викликали. Значить, Топмеллер в мене вірить.

- Яке значення мають для тебе виступи за національну збірну Грузії?

- Збірна – це для мене святе. Зрештою, як і для будь-якого грузина.

- Тоді поясни, чому збірна Грузії, маючи у своєму складі більш ніж достатньо насправді висококваліфікованих гравців, ніяк не може стати принаймні міцним середнячком європейського футболу?

- Це питання не дає спокою кожному з футболістів нашої збірної. Раніше вважалося, що нам бракує ігрової дисципліни, а тому потрібен авторитетний тренер з-за кордону. Тепер він є, але результату й надалі немає. Якось Георгі Деметрадзе пожартував, що тому, хто знайде відповідь на це запитання, варто вручити Нобелівську премію. Схоже, що це був не жарт...

- І все ж інколи збірна Грузії тішить своїх фанів не лише хорошою грою, а й гучними перемогами.

- Особливо запам’яталася перемога над збірною Росії у відборі до Euro-2004. Тоді через неполадки зі світлом ми двічі виходили на поле в тбіліському матчі. І все ж перемога була за нами – 1:0. Я стояв в обох матчах. Їх запам’ятаю на все життя. Ну й звісно те, як вся Грузія святкувала перемогу над „старшим братом”. Адже в тих поєдинках Грузія – Росія був не лише футбол, а й чимало політики. А для мене та перемога мала продовження. Саме після неї мене запросили до Росії.

- У складі збірної кілька років тому ти приїздив до Львова на матч Україна – Грузія. Щоправда, тоді на поле не вийшов. Чи пам’ятаєш той поєдинок?

- Звісно, пам’ятаю. Тоді в попередній грі зі збірною Молдови я отримав невеличкий струс мозку. Тому у Львові залишився в запасі. Якщо бути справедливим, то ми у тій зустрічі аж ніяк не заслуговували на поразку 0:2 – гра була рівною. Добре запам’ятав і атмосферу на львівському стадіоні – переповнені трибуни, які упродовж всієї зустрічі шалено підтримують свою збірну. Точнісінько, як у Тбілісі на матчах збірної Грузії. А ще мене вразило, як весь стадіон співав гімн. Зовсім не так, як у Москві, де кожному вболівальнику поклали на стільчик папірець з текстом.

Источник: Іван Дупнак, Інформаційний центр ФК „Карпати”