За останні кілька років у футбольне міжсезоння, причому неважливо яке – літнє чи зимове, серед шанувальників футболу Львівщини не раз можна було почути розмови, що „Карпати” ведуть переговори про повернення до клубу Богдана Єсипа, який у сезоні 2000/2001 року у вищій лізі провів за „зелено-білих” 12 матчів і забив у них 2 м’ячі. Проте вихованець дрогобицького футболу й понині грає в Охтирці. Що з цих чуток правда, а що ні - саме з цього запитання й почалася наша розмова з Богданом Єсипом.

- Після того, як я поїхав зі Львова на початку 2001 року, в „Карпати” мене кликали лише один раз, – почав свою розповідь Богдан. – Було це минулого літа, коли львівська команда повернулася у вищу лігу. Десь упродовж тижня-двох велися переговори. Я мав розмову з на той момент новим головним тренером „Карпат” Олександром Іщенком. Знаю Олександра Олексійовича з кіровоградської „Зірки”. Однак спільної мови з керівництвом львівського клубу ми так і не знайшли. Не хочу нічого вигадувати, а тому відверто скажу, що ми не зійшлися у фінансовому питанні: умови у „Нафтовику” були кращими, ніж ті, що пропонували „Карпати”.

- Чому ти пішов з „Карпат” у середині сезону 2000/2001 року?

- Пішов, бо грав у Львові на правах оренди, а контракт мав з київським „Динамо”. „Карпати” взяли мене в оренду у „Динамо” лише на перше коло. Його ми відіграли зовсім непогано – набрали 21 очко, а я зіграв 12 матчів з 15-ти. На зимові канікули пішов з твердим переконанням, що й надалі гратиму за львівську команду. Навіть перший збір у зимове міжсезоння провів з „Карпатами”. Аж тут мені зателефонували з Києва і сказали, що тепер я виступатиму за „Закарпаття”. Мені нічого не залишалося, як пакувати валізи і переїжджати в Ужгород. Звісно, якби все залежало від мене, я б волів залишитися у Львові. Адже я родом з Дрогобича, де мешкають мої батьки і вся родина. Та й команда на той момент у „Карпатах” була доволі сильною. Чого вартий лише перелік таких прізвищ, як Стронціцький, Покладок, Вовчук. Та й решта були не менш кваліфікованими футболістами. А головне, в нас була напрочуд дружна команда. Та по-іншому напевне й бути не могло, адже практично всі хлопці з того складу були родом із Західної України. Тому дуже жалію, що довелося тоді залишити „Карпати”. Але що вдієш, футболісти – люди не вільні.

- Як ти потрапив на контракт у київське „Динамо”?

- Все дуже просто, я ж учився в Києві, в СДЮШОР „Динамо” у групі Віктора Кащея, а по закінченні навчання мені запропонували підписати контракт.

- Але ж ти починав грати у футбол в рідному Дрогобичі. Та й до Львова з Дрогобича значно ближче, ніж до Києва.

- Справді, футболом я почав займатися в дрогобицькій ДЮСШ під керівництвом Хосе Турчика. А коли закінчив сьомий клас, то Віктор Кащей запросив мене до столиці, в динамівську школу. Кликали мене і в львівський спортінтернат. Однак я обрав „Динамо”. По-перше, умови для тренувань у Києві були значно кращі, ніж у Львові, де й нині їх практично немає. По-друге, в „Динамо” була класна екіпіровка плюс щонайменше по чотири поїздки на рік на міжнародні турніри за кордон. Самі розумієте, в підлітковому віці це має неабияке значення. Ну й потім, „Динамо” – це „Динамо”, і цим все сказано.

- Ще до „Карпат” у твоїй кар’єрі був період, коли ти грав за „Ростсільмаш”. Проте в Росії ти також надовго не затримався...

- Було це в 1999 році. Тоді я ще був зовсім молодим гравцем, тож за основу виходив рідко. Щоправда, тренери „Ростсільмашу” рохраховували на мене в майбутньому і хотіли, аби я залишився в Ростові. Але керівництво київського „Динамо” вирішило мене повернути в Україну і оренду не продовжило. До речі, свого часу мене запрошували і в ФК „Москва”. Я навіть був з ними на зборах у Кісловодську. Проте, не склалося.

- Можеш порівняти рівень українського і російського чемпіонатів?

- Можливо, це не всім до вподоби, але скажу те, що думаю: російський футбол на рівень сильніший за наш. Причому у всіх питаннях. А причина проста – в Росії умови на значно вищому рівні, ніж в Україні.

- Що можеш сказати про сьогоднішні „Карпати”?

- Знаєте, я був дуже здивований, коли „Карпати” залишили вищу лігу. Бо їхнє місце - у верхній частині турнірної таблиці елітного дивізіону, що вони, в принципі, й довели минулого сезону. Щодо нинішнього невдалого старту, скажу, що на початку чемпіонату всяке буває, а десь карпатівцям трохи забракло везіння. Та й про травми провідних гравців не можна забувати. Але знаючи тренерське уміння Олександра Іщенка та традиційно бойовий характер команди, я не сумніваюся, що з часом „Карпати” покращать свою турнірну ситуацію.

- Чим поясниш провальний старт у чемпіонаті „Нафтовика”?

- Перш за все тим, що прийшло багато нових людей, а звідси - й відсутність зіграності. До того ж тренери, шукаючи оптимальний варіант, перед кожним з матчів роблять чимало змін в основному складі. Нам потрібно трохи часу, аби зігратися, відчути один одного.

- То може, краще було грати тим складом, який завоював путівку у вищу лігу?

- Це питання не до мене. Кадрову політику вирішують керівництво клубу та тренерський штаб команди. Я ж можу лише сказати, що в першій лізі у нас був хороший і дружний колектив. Ми кілька сезонів грали практично одним складом і добре розуміли один одного як на полі, так і поза ним. Але й ті, хто прийшов до нас нинішнього літа, – кваліфіковані виконавці. Просто, ще раз підкреслю, нам потрібен час, аби відчути лікоть один одного.

- У Львові, та на початках і в Охтирці, ти грав на позиції плеймейкера. Однак потім перейшов у форварди. Чим це поясниш?

- Так і було. У „Нафтовику” плеймейкером був перші півроку. А потім наш головний тренер Сергій Шевченко вирішив мене спробувати на позиції нападника. Так з тих пір - уже шостий сезон - і граю на вістрі атаки.

- Як серія поразок на старті вплинула на мікроклімат в команді?

- Зрозуміло, що поразки наснаги не додають. Але й паніки в команді немає. Так, психологічний тиск відчувається. Проте, як на мене, то могло бути й гірше. Однак ми не маємо наміру опускати руки, і за збереження місця у вищій лізі ми ще поборемося. Особисто я впевнений, що „Нафтовику” цілком до снаги вирішити завдання-мінімум. А невдалий старт – це плата за досвід, якого бракує більшості хлопців. Вірю, що далі все буде значно краще.

- То „Нафтовик” до Львова їде за очками?

- Ну не програвати, це точно. Та ми і в програних уже матчах виходили з думкою лише про позитивний результат. Хіба ж можна чогось досягти, коли наперед не віриш у власні сили. Як зіграємо з „Карпатами”, прогнозувати не беруся, але те, що гра буде важкою для обох команд, а значить, цікавою для вболівальників, не сумніваюся.

- Що Богдан Єсип може сказати про львівських уболівальників?

- Ні для кого не секрет, що львівський уболівальник є одним з найвибагливіших в Україні. Проте водночас він і справедливий. Тому грати у Львові завжди приємно, але й відповідально. А про те, як фани „Карпат” вміють уболівати за свою команду, годі й казати. Ніколи не забуду, як вони нас підтримували, коли я виступав за „Карпати”.

- Де ви з дружиною та дітьми збираєтеся мешкати по завершенні твоєї футбольної кар’єри?

- Наразі на це запитання відповісти не можу. Скажу лише, що купили в Охтирці квартиру, адже у нас двоє дітей: доньці Дарині 4 роки, а сину Максиму – 9, він вчиться у школі і займається футболом у ДЮСШ „Нафтовик”. Хочу ще кілька років пограти, а там буде видно. Звісно, що хотілося б жити поближче до Дрогобича, де вся родина.

- То може, все-таки повернешся до Львова і пограєш ще в „Карпатах”?

- Нехай дзвонять. Будемо говорити.

Источник: Іван Дупнак, Інформаційний центр ФК „Карпати”