У зимове міжсезоння тренери “Карпат”, намагаючись підсилити команду, звернули увагу на забивного форварда зі сусідньої Молдови - Алєксандру Ґолбана. Здавалося, що з придбанням цього футболіста зникнуть проблеми в лінії атаки. Але не так сталося, як гадалося. Поїхавши на міжнародний турнір у складі своєї національної збірної, наш нападник зазнав травми, внаслідок чого доводиться тривалий час лікуватися. Наразі, замість виступів за “Карпати”, Алєксандру запропонував нашим читачам відверту розмову.

- Давайте розставимо крапки над “і” щодо вашого імені. Як слід називати вас: Олександр чи Алєксандру?

- Молдовською мовою воно звучить Алєксандру. Зрештою, це ім’я настільки популярне у світі, що великої помилки не станеться, коли напишете Олександр.

- Гаразд. А футболом коли захопилися?

- З першого шкільного класу займаюся цим видом спорту і завжди мріяв стати футболістом.

- Мрія сповнилася?

- Дитячі плани й амбіції залишилися позаду. Принагідно зазначу, що батьки хотіли, щоб син став... скрипалем. Навіть купили скрипку, але переміг футбол. Більше того, батько на любительському рівні грав у футбол, а під час армійської служби йому пропонували виступати за... львівську команду СКА “Карпати”. Тому, коли мені виповнилося тринадцять років, батьки вже не чинили перешкод при вступі у спортивний ліцей. До речі, зі мною вчилися два нинішні футболісти: Анатол Леу, який захищає ворота ФК “Ністру” (Отакі), та Алєксандру Трикалов, що виступає за кишинівський клуб “Дачія”.

- Що це за ліцей, про який ви згадали?

- Звичайний учбовий заклад у Кишиневі. Незважаючи на те, що в класі вчилися учні, зібрані зі всієї країни, представники різних видів спорту, ми були дуже дружним колективом. Наша футбольна команда 1979 року народження в чемпіонаті країни посідала призові місця. Нам було важко змагатися з командами “Зімбру” та “Шериф”, але траплялося, що перемагали і їх.

- Що очікувало молодих футболістів після ліцею?

- Кожен із нас плекав надію потратити до провідного клубу, де є нормальні умови та фінансова стабільність. Керівництво ліцею вирішило піти іншим шляхом: на базі нашого випускного класу за сприяння ректора університету створили футбольну команду “УЛІМ” і заявили її в першості Молдови у другій лізі (дивізіон “А”. – Авт.). Виступали ми з перемінним успіхом. Посідали в основному 4-5 місця. В клубі не виношували грандіозних планів. Головним було підготувати нас до великого футболу і створити можливість виступати на вищому рівні.

- І який клуб підшукали для вас?

- Я опинився у столичному “Зімбру”, тренером якого працював провідний український спеціаліст Семен Альтман. Семен Йосипович - дуже поважний і розумний тренер. Він розгледів у мені задатки футболіста. Під його керівництвом тренувався з другою командою. Але тренер повернувся в Україну, і в команді забули про мене. Правами на мене продовжував володіти ФК “УЛІМ”.

- Тобто ви пересвідчитися у недосконалості трансферної політики, коли гравець не може особисто вирішити свою спортивну долю...

- Це запитання не до мене. Тепер у спорті панують інші підходи і засади.

- Що ж було далі?

- Я став футболістом новоствореного друголігового клубу “Дачія”. Його керівники викупили мій трансфер, і я став професіональним спортсменом. У перший рік існування клубу посіли третє місце. А наступного - випередили найближчого конкурента на п’ятнадцять (!) очок і здобули право виступати у вищій лізі, а я з двадцятьма трьома м’ячами став кращим бомбардиром чемпіонату і отримав запрошення до національної збірної. Наша команда за два роки виступів стала досить зіграною. Це й принесло позитивний результат у “вишці”. В перший рік посіли четверте місце. Це дало “Дачії” право виступати в Кубку Інтертото, а нас, гравців, надихало на кращі виступи.

- Чи важко давалося забивати голи?

- Забивав завдяки допомозі партнерів та ігровій командній дисципліні. Я ніколи не втрачаю можливості поборотися за м’яч. Навантаження велике, але вдавалося справлятися з покладеними на мене обов’язками. Суперники були непрості. Спочатку нас, новачків, не боялися, але нічого на полі протиставити не могли. Окрім великого арсеналу грубощів.

- Тобто захисники за найменшої нагоди “косили”?

- Часто діставалося не тільки по ногах, але й по голові. У матчі проти “Ністру” з Отаки суперники розбили мені голову. Лікарі забинтували її і радили піти в роздягальню. Почав їх просити, щоб дозволили повернутися на поле. Але оборонці не заспокоїлися і продовжували “полювання”. В наступному ігровому епізоді розбили губу, і це їх... заспокоїло. У свою чергу, теж не вважаю себе ангелом і завжди знаходжу можливість “віддати борг”, але своїми фізичними даними стараюся не зловживати, щоб не підводити команду.

- З ким із партнерів найтісніше співпрацювали?

- У лінії півзахисту на правому краї виступав досвідчений Андрій Мартін. Завдяки філігранній грі цього футболіста та його точним передачам забив більшість голів. Ми орієнтувалися на те, що велика перемога - це плід зусиль кожного футболіста і малих індивідуальних перемог кожного з нас.

- За якою схемою виступала команда?

- Чотири захисники в лінію, два півоборонці, диспетчер, два інсайди та яскраво виражений нападник. Часто використовували флангові передачі. Схема проста, і завершальні удари нерідко закінчувалися взяттям воріт. Партнери старалися посилати м’яч на мене, а я вже намагався увінчати їх працю голом. У спортивній пресі про нашу гру писали так: “З’явився неординарний клуб, який, на перший погляд, грає прямолінійно, але результативно”.

- Ви нападник таранного типу?

- Так. Форвард повинен бути напористим. Мій ігровий козир - гра на випередження. Це приносило команді користь.

- На міжнародній арені “Дачія” також досить непогано зіграла...

- Завдяки дисципліні та самовіддачі кожного гравця. Ми грали для команди і для свого майбутнього. Свого першого суперника ҐІ (Ґьоту) з Фарерських островів досить переконливо перемогли. Я був приємно вражений тим, як на острові розбудували футбольне господарство. Футболісти - напівпрофесіонали, але все роблять на високому рівні. Поля - на будь-який смак. І трав’яні, і штучні, хоча довкола вода й каміння. Тіранський “Партизан” – непростий суперник. Постійний призер чемпіонату Албанії та учасник єврокубків. Але їхні вболівальники аплодували за красиву гру саме ”Дічії”. Хоча гостинними їх важко назвати, адже у перерві між таймами відключили в нашій роздягальні кондиціонер.

- Однак найважливіші ігри ви проводили, мабуть, проти “Шальке-04”?

- З приємністю згадую обидва матчі. “Шальке” очолив Юпп Хейнкес, який до того працював у “Реалі”, а в складі команди є достатньо відомих футболістів. Проте ми не злякалися і нав’язали суперникові рівну гру. На “Шальке-Арені” зібралося понад 68 тисяч глядачів. Не знаю, чи ще колись вдасться виступати на такому шикарному стадіоні. Це наводило на думку, що недаремно присвятив себе футболу.

- Як сприйняли запрошення до збірної?

- Був задоволений, що тренер Віктор Пасулько звернув на мене увагу. Дебютував я на турнірі на Мальті в матчі проти збірної Йорданії і відзначився двома голами. Це обнадіювало, але мені було непросто змагатися за місце у складі з лідером атак Сергієм Клещенком.

- Мальтійський турнір дав вам право виступати проти найкращих “одинадцяток” Європи...

- Можна й так сказати. Але водночас приніс мені біду в матчі проти мальтійців. Спочатку на добиванні випередив захисників і забив гол – суддя відмінює взяття воріт. А на останній доданій арбітром 93-й хвилині отримую страшенний удар по лівій нозі. Травма настільки серйозна, що я третій місяць перебуваю поза футболом. І невідомо, скільки часу ще лікуватимусь. Можливо, тому, що вдарив мене гравець під номером 13. Але кожний матч у формі національної команди - неповторне пережиття. Користуючись нагодою, хочу подякувати президентові ФФМ Павлу Чобану, тренерові Віктору Пасульку за моральну підтримку. На цій зустрічі був присутній чемпіон світу 1990 року Вольфґанґ Рольф - помічник Берті Фоґтса, який переглядав гру збірної Молдови - майбутнього суперника Шотландії. Отож, дізнавшись про важкість моєї травми, він підійшов, потиснув руку і побажав швидкого одужання. Було приємно, що мене оточили увагою такі поважні особистості. Це ще раз нагадало, що великі люди у кожній ситуації залишаються великими не тільки на футбольному полі, а й за його межами. І на їх прикладах треба вчитися.

- Матчам за національну команду приділяєте велику увагу?

- Безумовно, адже це - найвище визнання майстерності для кожного спортсмена. Завдяки цим іграм можна пробитися на вищий рівень змагань. Ось і я пробився у чемпіонат України.

- Як виник варіант працевлаштування у львівських “Карпатах”?

- Побував на перегляді в клубі “Нюрнберґ”, і німці були зацікавлені у співпраці, але на заваді стала трансферна ціна. Повернувся в Молдову і ще півроку виступав за “Дачію”. Мав домовленість про співпрацю з агентом Аркадієм Запорожаном, який і підшукав варіант з “Карпатами”.

- Ви щось знали про новий клуб?

- Завдяки спортивній літературі дізнався, що “Карпати” володіли Кубком СРСР та двічі ставали фіналістом Кубка України. Незмінний учасник чемпіонатів України. “Карпати” виступали в європейських турнірах. Словом, солідна команда.

- На першому тренувальному зборі в Туреччині відбулося ваше знайомство з карпатівським колективом...

- Це був оглядовий для мене період. Але після п’яти днів спільних тренувань тренери зрозуміли, що я потрібен клубу.

- Коли б не цей прикрий мальтійський випадок, що б змінилося?

- Принаймні, був би здоровим і виступав би зі Сергієм Ковальчуком за збірну і клуб, який зробив для мене вже стільки доброго, що хочеться віддячити забитими голами. Я дякую всьому карпатівському колективу за увагу, яку відчуваю протягом останнього часу. З іншого боку, мені неприємно, що зазнав травми і не виступаю за клуб, який повірив у мене. До речі, я навіть звертався до президента клубу з пропозицією призупинити дію контракту, але Петро Петрович був категоричним: “Ти наш, і ми розраховуємо на тебе. Одужаєш – відпрацюєш голами”. Ці слова вселили в мене велику надію, але на дебютний матч у складі “Карпат” доведеться ще трохи почекати.

- І як нога?

- Дякувати Богу, гоїться.

- Ви віруючий?

- Так, я віруючий і часто відвідую церкву. Сподіваюся, що мої молитви завжди Ісусом почуті.

- Розвал СРСР - це позитивне явище 20-го століття?

- Вважаю, що так. Адже завдяки цьому розширилася футбольна географія. Люди отримали певні привілеї та змогу проявити себе. Молдова і Україна - учасники всіх футбольних турнірів, і це щасливий випадок, яким треба скористатися. Маємо можливість виступати на одному стадіоні з відомими футболістами і підтягуватися до високого рівня. І ще хотілося б, аби разом із незалежністю краще жилося всім громадянам.

- З колишніх республік СРСР, окрім Росії, право виступати у фінальній частині чемпіонату Європи вибороли лише латвійці. Тобто особливого поступу немає?

- Я переконаний, що і Україна, і Молдова ще не раз будуть серед кращих команд світу.

- Політика і спорт – єдині?

- Політика впливає на спорт, але корисніше було б надавати більше реальної допомоги у веденні спортивної господарки. В Туреччині політикам створили умови для співпраці, і вони вивели спорт на вершину. Це добрий приклад для інших країн.

- Зі Львовом встигли познайомитися?

- Львів - дуже своєрідне і неповторне місто, тут багато пам’яток архітектури. Я люблю подорожувати, тому вже бачу, що багато почерпну для поширення свого світогляду. До речі, моя мама родом із Чернівців. Можливо, колись виберусь туди в гості до її родичів.

- Ви одружені?

- Ні, але маю поруч себе кохану дівчину, яку звати Інга. Поки що, окрім неї, найбільше уваги приділяю племінникам - двом Олександрам і одному Давиду.

Алєксандру ҐОЛБАН (Alexandru GOLBAN) народився 28 лютого 1979 року в місті Кріулені (Молдова). Зріст 189 см, вага 81 кг. Нападник. Перший тренер – Віктор Кучук. Виступав за команди: ФК “УЛІМ”, ФК “Тебас”, “Сперанца” (Ніспорени), “Зімбру” (Кишинів), “Дачія” (Кишинів) - 2000-03 рр. Гравець національної збірної Молдови (12 матчів, 4 голи). Національний дивізіон - 37 матчів, 15 голів), дивізіон “A” – 48 матчів. 31 гол, єврокубки – 6 матчів, 3 голи.