Улітку 1994-го Дмитро Михайленко перейшов із ”Дніпра” до київського ”Динамо”. Він дістався столичному клубу безкоштовно. Із формулюванням ”гравцеві треба рости і потрапити до збірної” опорного півзахисника просто відрядили до Києва. Михайленко відразу став гравцем основного складу ”Динамо”. Пробився з клубом до групового турніру Ліги чемпіонів, де в першому ж матчі проти ”Спартака” не реалізував пенальті.

Михайленка, ”нагороджували” його знущальними прізвиськами під час виходу на поле. У 2001-му Дмитро перейшов до ізраїльського ”Хапоелю”, потім грав у ”Дніпрі”. Нині він захищає кольори запорізького ”Металурга”.

Ми зустрілися з 33-річним Дмитром Михайленком в одному з кафе на центральному проспекті Дніпропетровська — Карла Маркса. Футболіст прийшов на інтерв’ю пішки, бо неподалік винаймає квартиру. Розмовляємо російською.

Народилися ви у Кіровограді. За яких обставин переїхали до Дніпропетровська?

— Прийняли до місцевого спортінтернату. Приїхав 12-річним, тренувався під керівництвом Сергія Собецького. Уже тоді наприкінці 80-х ”Дніпро” перейшов на госпрозрахунок і платив інтернатівцям зарплату. Разом зі мною вчилися Мирослав Ромащенко, майбутній гравець московського ”Спартака”, та Геннадій Попович, який виступав у пітерському ”Зеніті”. Нині, якщо один із випускників проб’ється до основного складу ”Дніпра” — це успіх. А серед нас таких було п’ять-шість. Щоправда, у Кіровограді умови для тренувань були значно кращими. Із семи років я тренувався на чотирьох відмінно підготовлених газонах. Але переїздив до Дніпропетровська тоді не на умови. Головне було — грати у футбол.

Уже у 18 років ви стали гравцем основного складу ”Дніпра”. Що допомогло?

— Швидше — хто. Тренер Євген Кучеревський. Я провів за дубль тільки 3–4 матчі, а він уже забрав мене звідти. Мефодійович ніколи не давив на психіку людей, давав час розкритися. Його зауваження, жарти завжди сприймав безболісно. Тренувальний процес у нього був розрахований на команду, яка повинна боротися за найвищі місця. Наприклад, в Ізраїлі взагалі не люблять тренуватися. Там по 5–6 тренувань на тиждень проходять.

Чому ви перейшли до ”Динамо”?

— Тому що хотів не просто грати, а робити це на рівні Ліги чемпіонів. У ”Дніпрі” не було умов. Хоча гроші мене тоді не надто цікавили — неодруженим був. Узагалі в ті часи в усіх гравців однієї команди були однакові гроші. У ”Дніпрі” була своя ставка, у ”Динамо” — своя.

Зараз молоді футболісти думають, як більше заробити. Це нормально — вік у футболіста короткий. Хоча вигідніші фінансові варіанти варто обирати під завершення кар’єри.

Як прийняв вас Київ?

— Гралося добре. Чемпіонство ”штампували” одне за одним, а у Лізі чемпіонів не вистачало досвіду. Пригадую, коли пенальті ”Спартаку” не забив, спочатку навіть не повірив у це. Порожнеча в душі, розгубився. Добре, що Леоненко тоді здорово зіграв, два м’ячі забив.

Зараз ви пенальті уже не виконуєте. Чому?

— Не вистачає холоднокровності. Я і до ”Спартака” пенальті рідко бив. Просто Леоненко тоді відмовився.

Який гол за кар’єру найпам’ятніший?

— У березні 1995-го італійцям забив ледве не з центра поля. За олімпійську збірну тоді виступав.

Правда, що Кучеревський, працюючи у 90-х із олімпійською збірною Росії, запрошував вас до своєї команди?

— Швидше, натякав на це. До конкретики розмова не дійшла.

Чому після вдало проведеного 1994-го випали з основи ”Динамо”?

— Я грав, коли команду очолював Сабо. Потім його замінив Онищенко і сказав, що мене в складі не бачить. Утримався в команді тільки через повернення Сабо. А за Лобановського здебільшого виходив на заміну. Можливо, грав би у Києві і довше, але розірвав хрестоподібні зв’язки і пропустив майже вісім місяців. Мені після цього не можна було тренуватися на синтетиці. Лобановський викликав і сказав, що не стане під мене підлаштовуватися.

У свій час уболівальники ”Динамо” супроводжували свистом чи не кожний ваш доторк до м’яча. Як реагували?

— Спочатку неприємно було. Потім Лобановський порадив не звертати на це уваги.

Ізраїльське продовження кар’єри обрали самі?

— Так. В Україні тільки дві сильних команди. Перехід до ”Шахтаря” був виключений. Начебто мене хотів німецький ”Штутгарт”, але я про це нічого не знаю. Поїхав до Тель-Авіва, грав за місцевий ”Хапоель”. Сильна команда, п’ять років тому грала у чвертьфіналі Кубка УЄФА, де поступилася ”Мілану”. Вона хотіла викупити мій контракт, але ”Динамо” не погодилося. Довелося їхати в оренду до ”Бейтару”. Єдиний плюс — ігрова практика в цьому клубі.

Порівняйте чемпіонати України та Ізраїлю.

— У технічному відношенні ізраїльтяни українцям не поступляться. Тільки в швидкості, пресингу, колективних діях. ”Бейтар” виступав слабо, але в команді з цього приводу не переживали. Зате стадіон завжди був переповнений.

Не страшно було жити в Ізраїлі?

— Страшно те, що до терактів звик і сприймав їх як належне.

Коли домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що рано встаєте.

— Звик. Окрім того, я ж не на шосту ранку встаю на риболовлю. Годин у вісім уже на ногах. У ”Дніпрі” я та Руслан Костишин завжди усіх будили.

Із Кіровоградом вас щось пов’язує?

— Брат там мешкає. Сашко сам у футбол грав, а зараз бізнесом займається.

Источник: Олександр Петров, Газета по-українськи© ua-football.com