Вихованець буковинського тренера Михайла Мельника - Віктор Хлус дебютував у складі київського «Динамо» на початку 80-х років. У складі уславленого клубу Хлус вигравав союзний чемпіонат, ставав володарем Кубка. З приємністю згадують гру Хлуса грузинські та шведські уболівальники. Адже він з успіхом захищав кольори ланчхутської "Гурії" та шведського "ГАІСа".Нині Віктор працює наставником команди «Арсенал-2» (Київ).Звісно, Хлусу є про що розповісти читачам сайту.

- Вікторе, провівши у "Буковині" лише один сезон, Ви отримали запрошення у київське "Динамо". Тож чернівецька команда стала відправною точкою у великий футбол.

- Коли відіграв у "Буковині" півсезону, мене запросили до уславленої динамівської команди. Однак до завершення чемпіонату я грав у Чернівцях, а вже потім поїхав до Києва. Загалом сезон, проведений у Чернівцях, був одним з найкращих у моїй кар'єрі. Адже під орудою, на жаль, вже покійного Абрама Лермана, я значно додав у майстерності.

- Потрапити до основи "Динамо" Ви змогли не одразу. Чи не виникало у Вас думки залишити Київ?

- Звісно, ні. Київське "Динамо" одна з кращих команд не тільки в Україні, але й в Європі, і кожен з вітчизняних футболістів мріє грати у ньому. Зрештою, багато гравців, які приходили у колектив Лобановського, в основному складі з'явилися не одразу. Бо у київському клубі Лобановського вимоги до футболістів значно більші. Тож, щоб адаптуватися у "Динамо", потрібно було певний час провести у дублі.

- Натомість сезон-81 виявився для Вас дуже вдалим.

- Так. Тоді мені вдалося забити кілька важливих м'ячів. У 1982 році у складі київської команди виграв союзний Кубок. На жаль, чемпіоном втретє поспіль стати нам не вдалося. Випередили нас одноклубники з Мінська.

- Чим можна пояснити спад у грі київського "Динамо" після срібного для нього сезону?

- У 1983 році в "Динамо" відбулася зміна керівництва. Це зашкодило команді. Наставник Юрій Морозов, який замінив Лобановського, на мою думку, фахівець низького рівня. Юрій Андрійович, не довіряючи ветеранам, надавав місце в основі необстріляній молоді. Тож про стабільні виступи "Динамо" не могло бути й мови.

- Чому у 1985 році Ви залишили "Динамо"?

- На жаль, ті навантаження, які пропонувалися гравцям "Динамо", мій організм вже не витримував. Багато травмувався і доводилося ціною надзусиль здобувати місце в основі. Тож мені, 27-річному гравцеві, потрібна була зміна обстановки. Я перейшов до "Чорноморця". Вибір на користь одеської команди зробив тому, що з тих місць родом моя дружина - відома гімнастка Стелла Захарова. Загалом період, проведений в Одесі, - найгірший у моїй футбольній кар'єрі. Одеса - дуже специфічне місто. Мешкати у ньому, якщо ти не корінний одесит, важко. Та й "Чорноморець", чомусь так уже повелося, стабільні результати не показує. На мою думку, це пов'язано із загальною атмосферою міста.

- А як Ви опинилися у грузинській команді "Гурія" (Ланчхуті)?

- Мені хотілося поїхати куди завгодно, лише б залишити Одесу. Запрошень було багато. Кликали команди вищої та першої ліг. Однак обрав "Гурію". Вважаю, що то був правильний вибір. Бо мене цінували партнери по команді та уболівальники. Та й тренер "Гурії" Михайло Фоменко - український фахівець. До речі, коли я збирався піти з "Гурії", місцеві шанувальники футболу зібрали ледь не мішок з грошима і вмовляли залишитися ще на рік.

- Після виступів у "Гурії" Ви поїхали до Швеції, де продовжили кар'єру футболіста. Тоді наприкінці 80-х років залишити "єдиний і неподільний" хотів не один гравець...

- До Швеції я потрапив завдяки власним зусиллям. Мені хотілося виступати за кордоном. Тож неодноразово їздив до Москви. Якраз тоді на мене звернули увагу представники "ГАІСа" і я опинився у скандинавській країні. У Швеції перебував дев'ять років. Звичайно, в цій державі інша культура. Довелося також рік-півтора вчити мову. Згодом адаптувався. Загалом період, проведений у Швеції, дав мені у житті практично усе.

- А чи зустрічалися у Швеції з вихідцями з колишнього союзу?

- У різних шведських командах грали Сергій Пригода, Вадим Євтушенко, Сергій Андрєєв, Ігор Пономарьов. Багато виступало у Швеції і наших хокеїстів - Микола Дроздецький, Микола Лаврент'єв. Усі ми отримували зарплату в один день у... посольстві. Тож раз на місяць зустрічався зі співвітчизниками обов'язково.

- Не виникало у Вас бажання залишитися там назавжди?

- Думки прийняти шведське громадянство були. І якщо б не розпався союз й жили б, як раніше, то міг би на батьківщину не повернутися. А так, коли під час відпустки, завітав на Україну, зрозумів - мені треба жити саме тут.