Визнання Олександру Бойкові принесла гра в складі уславленого київського "Динамо". І все ж розкрити повністю свій потенціал Олександрові не вдалося. Про те,чому так сталося , вихованець буковинського футболу розповів у інтерв’ю нашому сайту.

-Олександре, за яких обставин Ви потрапили до київського "Динамо"?

- Одного разу мій чернівецький наставник Михайло Мельник сказав: "Сашко, ти повинен грати у київському "Динамо". А ще він написав листа наставнику юнацької збірної СРСР Лядину, мовляв, є у Чернівцях такий футболіст Бойко, зростом 194 см. Тож у 1972 році я з'явився у збірній. Грав за другу команду, яка на турнірі в Ашгабаді здобула срібло. А перша збірна опинилася лише на п'ятій позиції. Згодом з'явилося запрошення від "Зорі" із Луганська (тоді Ворошиловград). Про це, звісно, сказав Михайлу Мельнику. А у відповідь почув: "Зоря" тобі не потрібна. Бо ти повинен грати у "Динамо". Врешті-решт, з'явився у столиці України. Коли відіграв у складі юнацької збірної проти болгар, і ми потрапили у фінальну частину чемпіонату Європи, мене забрали до Києва.

- І яке було перше враження від перебування в уславленій команді?

- Коли потрапив до "Динамо", то у його захисті (у юнаках Олександр Бойко грав останнього захисника - О.М.), були Михайло Фоменко, Стефан Решко та інші "зірки". І все ж, коли напередодні чемпіонату-74 "Динамо" очолив Валерій Лобановський, тоді молодий наставник сказав мені: "Ти нам підходиш. Щобільше, у тебе пристойні фізичні дані. Лише прояви себе на тренуваннях". На жаль, на одному з гімнастичних тренувань, роблячи вправу на батуті, я зламав собі обидві руки. Звісно, довелося пропустити усі збори. Напевно, якщо б не прикрий випадок, моя доля у "Динамо" була б іншою. Зрештою, певний період я таки відіграв у основі київської команди на місці опорного півзахисника.

- І все ж складається враження, що свій потенціал у київському "Динамо" Ви так і не реалізували ...

- Сталося це тому, що до "Динамо" прийшов занадто рано. Мені було тоді лише вісімнадцять років, а провідним гравцям київського колективу йшов уже третій десяток. Зрештою, до переходу у "Динамо" мусив би пограти в основі якогось іншого клубу. І вже, збагатившись досвідом, стати київським динамівцем. Врешті-решт, що сталося, то сталося. Час, на жаль, не повернеш...

- У 1983 році Ви з'явилися у "Буковині". Що спонукало повернутися у Чернівці?

- Після виступів за київське "Динамо" я з'явився у "Металісті" з Харкова. У мене не склалися стосунки з наставником харківської команди Євгеном Лемешком. Якраз тоді помер мій батько. Тож, коли тодішній наставник "Буковини", на жаль, покійний, Олександр Павленко запросив до своєї команди, я повернувся до рідного міста. На жаль, заявити за "Буковину" мене не змогли. Певний період довелося виступати у чемпіонаті Чернівецької області за "Легмаш" та бути одним з тренерів "Буковини". А вже першу частину сезону-84 я провів у головній футбольній команді буковинського краю як гравець.

- А як склалася Ваша доля після від'їзду з Буковини?

- Розпочав грати за ветеранську команду київського "Динамо" та тренувати дітей у дитячо-юнацькій спортивній школі. Звісно, закінчувати у 30 років кар'єру футболіста - то зарано. Однак за союзних часів було заведено, якщо тобі вже тридцять - ти ветеран. Нині ж гравці можуть виступати і до 37-38 років. Зрозуміло, грати на майстрівському рівні нападнику такого віку важко. А ось діяти у центрі досвідчений гравець, безперечно, може. Зрештою, коли мені виповнилося 35 років, почав виступи за команду першої ліги чемпіонату Фінляндії "КТП-85" (Кемі), де, до речі, грав колишній головний тренер національної збірної України Леонід Буряк. На жаль, у мене виникла знайома спортсменам проблема з меніском. Тож довелося припинити виступи.

- Пане Олександре, а чим Ви займаєтесь зараз?

- Працюю дитячим тренером у ДЮСШ №15 міста Києва. Також я є делегатом ФФУ на матчах чемпіонату України.