Його юного гравця впізнають на полі не лише тому, що має ефектну зовнішність. Олег Карамушка, а мова сьогодні про нього, вирізняється з-поміж інших не за роками зрілою ігровою поставою. Олександр Рябоконь, наставник бориспільського "Борисфена", переконаний, що його підопічний має задатки справжнього майстра. Але реалізувати їх сповна можливо тільки за умови наполегливої та цілеспрямованої праці…

- Не боїшся, що на шляху до вершини професіональної майстерності доведеться пройти і через складні випробування? - запитую недавнього дебютанта вищої ліги.

- Ні, бо свій життєвий вибір зробив усвідомлено. Та й тренери ніколи не зваблювали мене яскравими картинками безхмарного майбутнього. Навпаки, налаштовували на те, що футбол без ретельної праці й гострої конкуренції взагалі неможливий.

- До речі, найперших тренерів ще не забув?

- А хіба їх можна забути взагалі?.. Я з Канева, що на Черкащині. У тамтешній ДЮСШ отримав найперші футбольні уроки від Михайла Петровича Варварського та Сергія Леонідовича Громова. І, повірте, щиро вдячний їм за науку. Як і Олександрові Володимировичу Киянченку та Володимиру Івановичу Подзигуну, моїм тренерам у Республіканському вищому училищі фізичної культури. Там я навчався з сьомого класу. Звідти й до юнацької збірної країни потрапив, а закликав мене до неї Анатолій Миколайович Крощенко.

- Але випадковим вибір власне футболу не був?

- Звісно, що ні. Мій батько, Олександр Михайлович, грав на аматорському рівні й зберіг любов до народної гри на все життя. Мені його захоплення, либонь, передалося з генами. З третього класу тренуюся, і пропущені заняття - виключно через хворобу - можу перерахувати на пальцях рук. Бажання грати відчував завжди і повсюди, а загострене почуття відповідальності - це, мабуть, родинне… І взагалі, змалечку був активним, сидіти просто так, стуляруч - то не для мене. У молодших класах я ще й музиці навчався!

- А коли зрозумів, що футбол може стати справою всього життя?

- Не тільки зрозумів - усвідомив і пройнявся цією думкою, коли навчався в Києві, в училищі фізичної культури. І вже відтоді намагався не відволікатися від основного.

- Що, й захоплення будь-які відігнав геть від себе?

- Захоплення, звісно, зосталися. Як захоплення - і не більше. Наприклад, великий теніс. Або чтиво, кіно, телевізор, музика… Проте все - в межах дозволеного, неодмінно під настрій, без категоричних уподобань і фанатизму.

- Звичайно, бо для цього й існує вільний час… До речі, з ким проводиш його?

- Упродовж сезону та на тренувальних зборах - з одноклубниками. Раніше - з Віталієм Несиним, я завжди дружив з ним і дуже хорошої думки про хлопця - і як про футболіста, і як про людину. А в "Борисфені" - з Андрієм Хоминим і Сашком Бабаком.

- З дитячих років друзі залишилися?

- Ще б пак! До Канева приїжджаю - всі цікавляться, як мої справи. Знаю, що мені симпатизують, дехто навіть пишається земляком: як-не-як, а в збірних країни виступав упродовж кількох років, ще з десятого класу. Тепер і в Каневі вболівають за "Борисфен".

- А сам Олег Карамушка кумирів має?

- Ні. Звичайно, є футболісти, як і клуби, до речі, за котрими спостерігаю з особливою зацікавленістю та увагою. Але футбол я дивлюся тверезо, без емоцій. За принципом: хто, де, як… Насамперед оцінюю рівень організації оборони.

- І які команди дають найбільше інформації для роздумів?

- "Манчестер Юнайтед" і збірна Франції - насамперед. А в українському футболі - "Динамо". Зізнаюся, київській команді я симпатизую змалечку. Коли оцінюють духовний розвій непересічної людини, то кажуть приблизно так: він зростав на класичній літературі. Так і я зростав на класиці нашого футболу, яскравим уособленням якого є "Динамо".

- Але тобі довелося пограти і в "Дніпрі"...

- Три роки, що їх провів у дніпропетровському клубі, були одними з найкращих у моєму житті. Висококваліфіковані тренери, психологія переможців… "Дніпро" став школою, етапом у моєму становленні як футболіста.

- Там, напевне, визначився і з ігровим амплуа?

- Радше, став усвідомленим універсалом… У дитинстві був форвардом. У Києві пограв і центральним оборонцем, і лівим хавбеком, здебільшого - опорним напівоборонцем. А в "Дніпрі", виступаючи в середній ланці, не спробував себе хіба що в амплуа правофлангового… І взагалі, захищатися "в лінію" почав учити мене ще дніпропетровський тренер Вєтрогонов.

- Зміну амплуа сприймаєш болісно?

- Зовсім ні. Сприймаю так, як і мусить сприймати професіонал: треба грати в центрі захисту - отже, так треба для команди.

- Нинішній "Борисфен", оновлений наполовину, уже встиг зігратися?

- Гадаю, ми на шляху до цього. Найважливіше, що наші тренери знають, яким шляхом варто рухатися до мети, і вміють аргументовано переконати команду в правильності вибору.

- Віриш у спроможність "Борисфена" продовжити прописку серед еліти?

- Вірю. І зроблю задля цього все можливе.

- Отже, й твої перемоги, як і відзнаки, ще попереду…

- Переконаний у цьому, бо працюю сумлінно, сповна віддаючись улюбленій справі.

- А свої найперші нагороди пам'ятаєш?

- Їх було немало в дитинстві… Пригадую, наша команда стала чемпіоном Черкащини серед юнаків 1984 року народження, а мене визнали найкращим гравцем турніру. Не знаю чому, проте й досі з особливим задоволенням згадую тогочасні відчуття. Напевно, тому, що все своє, рідне та близьке змалечку… Мрію про щось подібне в міжнародних змаганнях. Не для себе - для рідної України.

Олег КАРАМУШКА. Народився 30 квітня 1984 року в Каневі. Перші тренери - Михайло Варварський, Сергій Громов. Виступав за "Дніпро-2", юнацькі збірні України. З літа 2003 року - в "Борисфені". У національному чемпіонаті дебютував 6 травня 2001 року (друга ліга, Новомосковськ, "Дніпро-3" - "Рось" - 3:0). У першій національній лізі - 4 матчі. Дебют у вищій лізі - 27 вересня 2003 року (Бориспіль, "Борисфен" - "Ворскла-Нафтогаз" - 2:0), 5 матчів.